давайте вити на місяць!!!

людина дала інтерв'ю на камеру. після цього її убили. велика ймовірність, що це пов'язано. хоча, звісно ж, не доведено. як після такого журналіст почувається?

нечасто тут пишу, але ось проперло. Уявляєте собі метро Дарниця ввечері. Бабки продають ковбасу при свічках, усюди сміття, всякі незрозумілі "лічності" сновигають. І стоїть наливайка під назвою "коньяки, вина пиво". всередині столики-випиволики, за якими можна лише стояти, і народ характерного ж виду стоячи бухає. А на дверях закладу -- табличка: "У НЕОХАЙНОМУ вигляді прохання не заходити".
Півхвилини втикала і перлася :)

ну що за дивина. день як день, а тільки починаю доповідь на Квіта готувати -- одразу засинаю. Вже кілька раз пробувала -- усе з однакови результатом. Іду, мабуть, по каву. 
от казочку придумала:
жила-була прекрасна герменевтка, а в іншому царстві жив страшний герменевт Квіт. І наслав він на герменевтку прокляття під назвою доповідь, і заснула герменевтка на сто літ. 
От і казочці кінець, а хто послухає мою доповідь наступної середини -- однозначно молодець :)
бз...
 
П.С. а давайте про Квіта казочки складати і в жж їх постити. сюжетів море. приєднуйтесь!!!

Обіцяла і пишу :) фото, щоправда, не буде, бо на фотік ще не заробила, але ж ми не китайці-японці якісь, щоб усе довкола фотографувати? я краще так розповім.
на трасу Київ_Одеса потрапили, близько 5 вечора. Це був мій перший досвід подорожі автостопом утрьох (а не вдвох) і скажу -- прикольно, але дууужжже дооовго. Машинки здебільшого не хочуть брати таку банду. Зрештою, нас підібрала фура, яка їхала в Одесу. Туди ми спершу не збиралися, а хотіли вийти на повороті на Первомайск (бо так ближче до Криму). Але потім подумали-подумали, подумали-подумали... і поїхали в Одесу. Зідзвонились зі знайомим, він сказав, що чекатиме нас на Дерибасівський. Але ж Дерибасівську ще треба знайти! І от о першій ночі старенькими вуличками Одеси тинялося троє дивних людей з рюкзаками, випитуючи у рідкісних прохожих: "Вибачте, як пройти на Дерибасівську?" Перехожі або лякалися, або думали, що з них насміхаються.
Нарешті зустрілися. В Артема в руках, пляшка вина Массандра, у нас -- коньчок заховався в рюкзаку. Затра плануємо бути в Криму, а поки що нічка тільки починається. 
Артем живе у чудовому старовинному будинку: настільки гарному, наскільки понищеному й закинутому. Величезний  хол, мармурові сходи, на яких колись лежали килимові доріжки а тепер -- пилюка й сміття, красиві дерев'яні двері до квартир, величезні (на жаль, побиті) вікна... Я була вражена цим будинком, його розмірами і колишньою пишнотою. 
У Артема вже спав одни гість, але з нагоди нашого приходу -- прокинувся і приєднався до розпивання чаю й коньяку на балконі.
Вранці невиспані виповзли на трасу. І "приємна" несподіванка: в Одесу приїхав Янек. Окружну дорогу перекрили люди з синенькими прапорцями і машин не було УЗАГАЛІ. Те вибирання з Одеси запамятаю надовго, адже, коли дорогу нарешті відкрили на окружній почалася пробка. Тож ми дуже довго вибиралися за одеські лимани та славне місто Котовськ.  Віз нас, якщо не помиляюсь пожежник, яких ледь не попав у аварію і матюкався з будь-якого приводу, як справжній пожежник. 
Далі знову була фура, а потім-- славне знайомство з росіянаси із Ростова-на -Дону. Їхали з Одеси до Луганська, а по дорозі підібрали нас. І почалося. Їм подобалося усе:  що ми подорожуємо, що їдемо в крим на фестиваль, що ми молоді, що я журналіст (один із цих чуваків викладає в універі журналістам)... І з кожного з цих приводів треба було зупинитися і випити пива. Тож через постійне пригощання пивом їхали ми довго. Заїхали навіть у Херсон, який росіяни називали "Город НЕТ СНА". Нарешті, коли почало темніти, попрощалися з ними у останній з кафешок і знову виповзли на трасу. 
Нас підкинули до стоянки фур, а вже на стоянці пішли говорити з дальнобійниками, чи візьмуть до Симферополя. Дальнобійники відмовлялися -- троє людей в кабіні -- це для них забагато. Відмовлялися-відмовлялися, та таки зупинилися. Річ у тім, що ВІка (дівчина, з якою ми подорожували), у розмові назвала їхню машину кабріолетом. Це дальнобійників купило з лапками і колесиками:) 
Я ніколи б не повірила, що в кабіну фури, у якій уже їде два водія, влізуть ще троє людей, до то ж, з рюкзаками :) Але як показала практика... Їхали хоч і тісно, зате весело: на постах даї пригиналися, байки травили, політикам кісточки перемивали, а опівночі приїхали в Симферополь. 
Я попередила родичів про несподіваний візит. Згадувала приказку про те, що незваний гість -- гірший за татарина. А оскільки ми були в Криму, приказка ставала особливо актуальною.  
І знову прогулянка нічним містом: на цей раз Симферополем. І хоч Симфер -- місто мого дитинства, нічна Одеса таки краща для прогулянок. Йшли повз якийсь нічний клуб, такої купи пяної малишні я ще ніколи не бачила. 
Вранці чистенькі та цивільненькі сіли в маршруточку до коктебелю.
Осінь в Криму... М'яв... кольори дерев -- від зеленого до яскраво-яскраво червоного, на виноградниках збирають виноград, а ми їдемо до моря. 
Про джаз-фест писати якось... Був хороший джах, був джаз -- не дуже.  Та й джаз якось губився серед купи усіх цих яскравих і нетверезих людей. У наметовому містечку були свої пісні, і свій джаз, у когось були танці на березі моря, у когось -- сон біля води...
море ж було таким холодним, що скупатися ми так і не наважилися, хоча бачили довкола чимало прикладів такого героїзму. 
Щось я тут занадто мислію по дрєву... мені вже скоро бігти, так що далі коротко. наступного дня виявили, що квквитків  додому немає. а отже -- знову на трасу. На цей раз удвох. Віка квиток мала вже давно. 
стоп по криму заняття не для нервових. До Джанкою (назва говорить сама за себе) нас віз дядя Юра. Дядя Юра завіз нас в своє рідне містечко, бо мав звідти щось забрати, дядя Юра насторожив мене кількома фразами: 1. Якщо що -- ви мої друзі-музиканти із Побєдоносного. 2. Оце на задньому сидінні шматочкою пририй, якщо що -- це ваше. 3. Траву курите? НЄ? ну молодці.
Того вечора з криму ми так і не виїхали. поставили палатку посеред Красноперекопську і спати пішли. А вранці зрозуміли чого ж ми так довго в Криму чекали. А чекали ми своєї машинка -- комфортної, швидкої, яка вранці забрала нас із Красно-копська і завезла просто до Києва. Водій також був на джазі у Коктебелі і мав з собою відро дисків із нарізноманітнішими записами. Тож ми слухали джаз, і Джима Хендрікса, І БГ і ще багато-багато чого хорошого, а деколи -- і дуже рідкісного. Це вам не шансон, не блатниє песні у фурах і вже точно не група "Зона".
А ще були дуже цікаві розмови, дрібненький дощик усю дорогу і нарешті -- Київ: із корками, мільйонами поморочених людей... і без моря.
Hepi End (якщо хтось аж сюди дочитав:) 
І ще одне -- дорогою бачили неймовірну кількість аварій. І не просто, коли фари та бампери цілуються, а таких, що вже ні люди, ні машини не виживають. Так що будь-ласка, їздіть ПОВІЛЬНІШЕ І ОБЕРЕЖНІШЕ!!!!
ось тепер усе :))))

Сьогодні рушаємо на джаз-фест. Залишилось зробити канапки, захопити вдома курточку та спальник... і встигнути повернутися до понеділкової пари Буткевича. 
Про все, що з нами трапиться, напишу тут.

А понеділок, як відомо, день напряжний... Тому напишу краще щось завтра. Па-па...